Chapter Text
Він не мав імені.
Так само, як і його світ.
Він був концептом. Ідеєю. Скетчем. Малюнком у білій порожнечі.
Його забули. Покинули. Залишили самотнім в його незавершеному світі.
У нього була душа. Він не хотів її мати. Якби він не мав душі чи почуттів, то був би як інші. Пустим. Апатичним. Байдужим. Не думав би про нескінченну білу порожнечу, в якій були лише пусті оболонки незавершених персонажів. Незавершений скетч, що був його братом спробував до нього говорити. Він знав, що його брат принаймні намагався. Міг майже почути його, коли сильно старався. Але цього було недостатньо.
Самотність росла. Сум ставав злістю, а злість відчаєм. Відчай ріс і ріс у його душі. Було настільки болісно й нестерпно – до крику. Але ніхто не чув його. Ніхто не допомагав. Ніхто не прийшов.
В білому просторі не існувало часу. Не було годин, днів, місяців, чи років. Час просто йшов далі. Проходив, аж допоки він більше не міг того витримати. Знову плакав. Знову розривав собі горло криком до байдужих та пустих, до білого нічого, якому було все одно. Не мало значення, що ніхто його не чув і не турбувався про нього. Кричав, щоб показати собі, що існує.
– „Я просто хочу бути кимось!”
Він схопився за груди та викликав свою душу. Його пальці вп'ялися в неї, і він заридав від болю й печаллю. Він гадки не мав, що станеться з його душею після цього, але знав, що не може більше витримати цю порожнечу, ці емоції. Він хотів кінець своїм стражданням. Не прагнув далі існувати. Бажав кінець собі, так чи інакше. Він ненавидів навіть думати про знищення чого-небудь, але якщо воно нарешті зупинить цей біль, то він був готовий це зробити лише один раз.
Чорні відростки схопили його руки й тримали на місці. Він був здивований настільки, коли їх побачив, що перестав рухатися зовсім. Вони були холодні. Холодніші за білий простір та самотність, за відчай, що привів його до знищення власної душі. Він подивився вгору і там хтось стояв. Вище за нього. Більше. І страшніше. Більшість були б приголомшені від жаху, якби побачили заражену істоту перед собою, але не безіменний монстр. Вперше в своєму житті, він побачив колір: ціановий. Його переповнила радість – він бачить колір.
Темний монстр прошипів від болю, але не відпустив. Холодний погляд перейшов з душі до обличчя, і він нахилив свою голову. Жест був більш зацікавлений, ніж потішливий: „Цікаво. Зазвичай, мій дотик викликає біль. Або ж смерть. Але, чому не тобі?”
Безіменний був занадто шокований тим, що перед ним був хтось живий, та що міг чути інший голос, щоб сказати щось у відповідь. Прибравши пальці від своєї душі, він потягнувся до відростків— щупалець? На його подив, вони були доволі м'якими. Здавалося, що ця допитливість майже веселила монстра з яскравим ціановим оком.
– „Ти знаєш, хто я? – він хмикнув, коли безіменний помахав головою, – Не здивувало. Я – Найтмер, Охоронець Негативу. Твій відчай притягнув мене сюди”.
Безіменний доторкнувся до своєї душі й відчув різкий біль. Коли він подивився на неї, то знайшов кілька тріщин, де були його пальці. Вона була пошкоджена, але не знищена. Що колись могло звільнити від того нестерпного існування, тепер змушувало його тремтіти у відчаї через те, що він майже зробив. Монстр настільки сильно задрижав, що було чутно як стукаються один об одну кістки. Найтмер розслабився, і всі натяки на біль зникли з його слизистого обличчя. Безіменний зрозумів, що титул "Охоронець Негативу" може означати, і здригнувся знову. Він впав на коліна й вчепився в край одягу Найтмера, що був на дотик крижаним. Йому все ще було далеко до студеності відчаю, що породив бажання померти.
Безіменний знав лише пусті роздолля свого світу, але він не був повним невігласом. Він знав, що таке емоції, що існує щось поза межами цього. І підозрював, що Найтмер залишить його самого, щоб харчуватися безперервним відчаєм.
– „Не залишай мене, – він благав, – Будь ласка”.
Злостива посмішка з'явилася на його обличчі: „Чому це? Що мені від того буде, як не полишу тебе тут страждати та гнити?”
Страх та відчай наповнили його так швидко, що безіменний перестав дихати. Він зжався у собі, тремтівши, занадто переляканий щоб навіть видихнути. Насмішливість зникла з лиця Найтмера. Якби безіменний міг бачити крізь сльози, то можливо б помітив дискомфорт Охоронця Негативу. На голову безіменного ніжно поклали холодну руку, наче глузилися, і він мимоволі тішився від дотику.
Найтмер присів перед ним, самовдоволено посміхаючись. Його ціанове око блимнуло: „Тобі повезло, що ти цікавий. Не всі спроможні пережити мій дотик. І ти не можеш мені дати більше негативу мертвим, тож, як щодо угоди? Я заберу тебе з собою звідси, а за це, ти будеш на мене працювати. Новий член в моїй Банді може завжди трапитися в нагоді для поширення негативу в Мультивсесвіті”.
Безіменний здивував навіть самого себе, коли завагався. Він ніколи б не подумав, що мав шанс отримати таку пропозицію. Йому слід скористатися таким шансом, але монстр не міг. Його покинули так давно, але в нього була душа. Мав почуття, характер. Він мав частини себе, з народження, або ж через його середовище. Не мало значення, чому саме безіменний не хотів завдавати шкоди іншим. Вагома частина нього відмовлялася.
Він опустив свою голову, дивлячись як на його стегна падають сльози: „Я не можу нищити чи кривдити. Я просто не можу”.
Рука Найтмера не полишила черепа безіменного. Холодне та пильне ціанове око роздивлялося його, наче вивчало всі складові, що робили з нього самого себе. Життя, що він бачив, напевно, виглядало жалюгідним. Ця думка розтрощила вже і так розбитий дух, і безіменний почав далі дерти свою душу. Найтмер схопив його руки тентаклями і смикнув їх подалі від грудей. Широка зловісна посмішка стала навіть ширше, коли він відчув спалах страху в безіменному.
– „Тоді я не буду тебе примушувати. Дати тобі померти було б марнотратством негативу. Приєднуйся до мене, і я подивлюся, чим ти можеш бути корисним”.
Безіменний підозрював, що якщо не він буде змушений кривдити інших, то йому самому доведеться страждати. Не було нічого гіршого за порожнечу покинутого світу, тож він прийняв цю долю: „Добре”.
Найтмер роздивлявся його, разом з душею та почуттями. Усміхнувшись, він прибрав руку з голови. Щупальця пронизали крізь незавершений скетч. Його брат не мав емоцій, і не відчув нічого, поки його нищили, навіть полегшення. Безіменний співчував йому.
Загорнутий в тентаклях Найтмера, він тихо оплакував свого брата, який більше не міг бути поряд. Решта скетчів не були достатньо сформовані, щоб як-небудь зреагувати, поки їх так само нищили чорні щупальця. Тепер, біла порожнеча була справді білою й порожньою, за винятком безіменного та Найтмера. Він зрозумів що Охоронець Негативу хотів цим сказати. Безкорисні – не потрібні йому, і якщо безіменний виявиться таким, то буде відправлений назад сюди, залишений на самоті, навіть без компанії незавершених скетчів.
Найтмер тримав його, поки той плакав за брата, що намагався бути поруч, але не був спроможним через свою сутність. Тримав не для того, щоб втішити, а щоб показати владу, хто мав контроль. Лише після того як в нього закінчилися сльози, Найтмер відпустив і створив портал. Крізь портал безіменний побачив багато кольорів, про які він знав завдяки відбиткам відчуттів, що залишив той, хто покинув цей світ. Синій, сірий, зелений, чорний. Чорний був йому знайомий, і набагато кращий за білий. Все ж таки, ціановий безіменному сподобався найбільше.
Найтмер пройшов крізь портал і став по той бік. Страх знову оселився в безіменному від думки, що зараз портал просто закриють перед ним. Око Охоронця Негативу блищало злісним задоволенням: „Проходь, поки я не передумав”.
Занирнувши в портал, безіменний приземлився на… зеленому. Повітря рухалося та лоскотало кістки, поки він стояв на місці й витріщався на зелень під собою. Він поворушив ногами, насолоджуючись м'яким та трохи колючим відчуттям.
Найтмер роздратовано дивився на нього: „Досить вже грати в траві”.
За ним все ще був портал. Один поштовх, і безіменний буде там звідки він прийшов. Страх одразу ж повернувся, сильний як ніколи.
Найтмер заспокоївся, задоволений: „Сюди, за мною. Зараз дамо тобі одяг і представимо решті. Як тебе звати?”
Безіменний роздивлявся гарненьку зелену траву з опущеною головою. Він дозволив відчаю знову захопити його душу, адже це задовольнить Найтмера: „Ніяк, в мене немає імені.”
– „Ну звичайно”, – пробурмотів Найтмер.
Безіменний дуже сильно сподівався, що той ще не шкодував, що випустив його з порожнього світу. Він йшов слідом за Найтмером до… сірої лінії з окремими квадратними фігурами того ж кольору, що вела до… будинку. Так, це точно будинок. Він не мав нічого, з чим можна було б порівняти, але це була "будівля", зі "стінами" та "дахом", тож це має бути ним. За своє життя він ніколи не бачив будинок. Йому хотілося доторкнутися до твердої на вигляд квадратної штуки, з якої той був зроблений, але не хотілося, щоб Найтмер відчув, наскільки це зробило б його щасливим.
Будинок був чорний, і трава була зелена, і небо було темно-синє, і там були маленькі крапки світла. Безіменний намагався стримувати своє щастя, дивлячись на всі ці кольори. Він почав знову плакати від цієї краси.
Відчинивши скриплячу штуку перед будинком, Найтмер глянув на нього. Як же воно називалося? "Двері"? – „Знову плачеш? Такий жалюгідний”.
Монстр майже звучав задоволеним цим, тому безіменний кивнув головою. Він був готовий бути жалюгідним, аби тільки не безкорисним. Якщо від нього немає користі, то не буде причин його тут тримати, і тоді Найтмер відправить назад до білого нічого. Він підозрював, що страх бути полишеним переслідуватиме безіменного постійно. Нехай вже так, якщо його присутність буде на користь Найтмеру, навіть якщо він буде жалюгідним.
Вони зайшли в великий кам'яний будинок. Найтмер повів його через велику кімнату з так само великими сходами, а далі по тонкій довгій кімнаті (а, то був коридор) до іншої. Їх тут було так багато, і більшість з них великі. Однак жодна не була така ж величезна, як біла порожнеча, і всі мали колір. Переважно чорний, сірий, ціановий та синій, але безіменний обожнював їх всіх. Він хотів торкнутися і сірого каменя, і ціанового освітлення, і синіх штук на чомусь, що можливо було ліжком. Але Найтмер нахмурився, знову породжуючи в ньому страх.
Коли Охоронець Негативу глянув на нього, здивування з'явилося на його обличчі: „Звідки в тебе ця пляма? Її там раніше не було.”
Безіменний не розумів про що він. Найтмер взяв його руку та смикнув до гладкої поверхні, що відображало кімнату. Монстр подивився в дзеркало. На його правій щоці була чорна пляма. Він ніколи себе раніше не бачив, але якщо Найтмер сказав, що вона там тільки з'явилася, то воно має бути правдою. Безіменний пощупав її й усміхнувся, коли вона не розтерлася і не зникла. Йому подобалося, що ця пляма частково ховала білизну його кісток.
Найтмер зайшов у малу кімнату в стороні великої, і кинув щось у нього. Від неочікуваності він не зреагував, поки воно прилетіло йому прямо в обличчя. Ця річ була неймовірно м'яка, чим би вона не була. Безіменний впізнав її як одяг, адже скетч, що був би його братом мав шарф. Він хотів би собі шарф.
– „Одягни це”, – наказав Найтмер.
Безіменний зробив як йому сказали. Одягом були проста коричнева футболка з довгим рукавом та широкі штани, але він все одно їх дуже любив. В нього ніколи не було одягу, і ці покривали велику частину кісток. Найтмер дав йому щось, щоб сховати його білий іншим кольором. Він спробує бути якомога корисним за таку добродійність.
Найтмер виходить: „Давай, пішли”.
Безіменний поквапився за ним, намагаючись сильно не насолоджуватись відчуттям приємного та прохолодного каміння під ногами.
– „Ти маєш якісь навички?” – спитав Найтмер, поки вони йшли.
Безіменний махнув головою.
– „Знаєш свою магію?”
Знову захитав головою. Страх все зростав усередині.
Найтмер нахмурився: „Ти знаєш хоча б щось?”
– „Це будинок”, – безіменний швидко відповів, охочий показати, що від нього була користь. Мурашки пройшли по його хребту як Найтмер нахмурився сильніше.
– „Це замок. Зірки, ти дійсно жалюгідний, – Найтмер роздратовано почухав свого лоба. – Неважливо. Даст навчить тебе основам, поки єдиного дурня з терпінням, Кроса, тут немає. Кілера ти б роздратував, і він би тебе вбив”.
Безіменний погодився, кивнувши. Логічно, що хтось на ім'я Кілер вбивав.
– „Горор навчить тебе готувати й прибирати. Це буде твоя робота, допоки я не дізнаюся, чим ще ти можеш бути корисним. До мене ти будеш звертатися Бос чи Король, не Найтмер. Зрозумів?”
Безіменний кивав на все головою.
– „ Не створюй проблем або пошкодуєш, – щупальця Найтмера смикнулися. Ой, щупальця Боса смикнулися. Чи можна його було називати Найтмером у думках? Безіменний не хотів питати, на випадок якщо він б через це розізлився й відправив назад в білу порожнечу. – Але також не дай їм по тобі ходити. Від тебе мертвого буде жодної користі”.
Безіменний вагався, але знову кивнув. Він точно не знав, чому б вони хотіли по ньому ходити, але якщо Найтмер наказує не дати цьому трапиться, то монстр спробує з усіх сил це запобігти. Навіть якщо він не знав як, і підозрював, що не зміг би від них добре відбиватися.
Вони зайшли в кімнату, що була навіть більша за ту, що мала відображаючу поверхню. У ній було три скелети схожих на нього. Цікаво, чи був Найтмер також скелетом під всім тим чорним слизом. Він знав, що існували й інші види монстрів та бачив їх в контурах незавершених пустих скетчів, але відчував, що Найтмер не був один з них.
Двоє з скелетів билися. Той, що був у капюшоні, гнався за монстром з чорними смугами на щоках, кричавши щось про те, що він "образив Папайруса". Скелет зі смугами реготав і насміхався. Ніж з'явився у його руці, поки безіменний дивився. Невже то була магія? Третій скелет мав діру в черепі. Він споглядав за погонею, нудьгувавши. Найтмер виглядав роздратованим, не таким вже й знудьгованим.
– „Кілер, Даст, негайно припиніть”.
Монстр в капюшоні одразу ж зупинився, як йому і наказали, але не скелет зі смугами. Коли він повернувся до Найтмера та безіменного, його очі засяяли лиховісною радістю.
– „Гей, Босе! Не знав, що ми заробили на гостинець. Бо схоже Ви принесли нам трохи EXP”.
Скелет повільно наближався з ножем. Безіменний підсвідомо ступив назад й сховався за Найтмером, схопившись за щупальце перед собою для безпеки. Орудучий ножем одразу завагався на місці. Край його очниць здивовано піднявся.
– „Він Вас може чіпати? Хм”.
– „Залиш його в спокої, Кілер, – Найтмер схопив безіменного щупальцем й різко підніс у поле зору. Безімений точно не знав, що робити, поки розслаблено висів, – Він жалюгідний, але має потенціал”.
Кілер свиснув: „До біса має, як може пережити Ваш дотик”.
Безіменний приглушив своє полегшення, адже не знав, чи воно рахувалося за негативну емоцію. Це добре, якщо Кілер був зацікавлений. Інтерес означав, що його не покинуть. Що від нього була користь.
– „Це Кілер, Горор, та Даст, – представив Найтмер. Він поставив безіменного на землю, – Хлопці, це наш новий член команди. Він з настільки незавершеного всесвіту, що навіть не має імені”.
Дивне відчуття пройшло крізь нього, після чого перед ним з'явився екран. Він впізнав такі літери як: "_____тейл" в кутку покинутого світу. Це було складно прочитати, але можливо.
Ім'я: [НЕМАЄ ІНФОРМАЦІЇ]
Оригінальний світ: _____тейл [Бленктейл/І̸̙͐н̷̱̀к̸̈͜т̶̤̀е̷͉͐й̷̞́л̶̳͊] (ДАНІ НЕДОСТУПНІ)
Роль: З̸͍̌а̸̛̦̎х̶̮͌̃ѝ̵͔͍͗с̷̨̟̐̈́н̴̡̈́̑͜ӥ̶̼́к̶͎͔͑̀,̴ ̷Т̴̛͙͖в̴̙̩̈́̕о̷̖̏̂р̴̠̫͌е̵͍̙̾̐ц̴̟̏̈́ь̶̨̧̑͛ (ДАНІ НЕДОСТУПНІ)
Гендер: Чоловік
Зріст: 115 см
LV: 1
EXP: [НЕМАЄ ДОСТУПУ ДО ДАНИХ]
HP: [НЕМАЄ ДОСТУПУ ДО ДАНИХ]
ATK: [НЕМАЄ ДОСТУПУ ДО ДАНИХ]
DEF: [НЕМАЄ ДОСТУПУ ДО ДАНИХ]
Здібності: [НЕМАЄ ДОСТУПУ ДО ДАНИХ]
ПЕРЕВІРКА
* Ніхто
Кілер захихотів: „Це твої СТАТи? Вау. На них аж сумно дивитися”.
Щупальце Найтмера вибила ножа з його руки, і екран поступово зник, – „Без бійок з ним, Кілер”.
Кілер потер свою руку й нахмурився: „Я й не збирався. Воно навіть не варте того EXP”.
Страх пробіг вздовж хребту безіменного від того зауваження. Він мав бути корисним, не нічого не вартим.
Горор встав з дивану. Він, як й інші скелети та Найтмер, був набагато вищим і більшим за безіменного. Щось у його інтенсивному, непохитному погляді нервувало монстра, але це було добре, бо всі негативні емоції робили його корисним.
Велика рука простягнулася, і безіменний заплющив очниці. Невже вже настав час страждати? Він сподівався, що воно принесе користь. Монстр був настільки жалюгідним й непотрібним, що творець покинув його та його світ. Він не міг змусити себе кривдити інших задля поширення негативу, але залюбки б витримав що завгодно, аби тільки бути корисним.
Рука Горора приземлилася на верхівку його черепа, і безіменний ледве не здригнувся. Дотик був на диво легкий та незлобивий. Він був набагато тепліший за Найтмеровий. Безіменний спробував послабити своє полегшення й дати страху зміцнитися. Його тіло затремтіло й кістки звучно затряслися.
Горор усміхнувся. Ця посмішка була крива, велика, і повільно розширялася по обличчю. Він погладив безіменного по голові. Той не рухався, гадки не маючи, що від нього хочуть.
– „Інк, – Горор пробурчав, – як його пляма”.
Безіменний не розумів.
– „Авв, ти дав йому ім'я. Як мило, – злоба просочувалась крізь слова Кілера. Не дивно, чому він був таким корисним Найтмеру, – „А що Ви думаєте, Босе?”
– „Байдуже, – Охоронець Негативу на них навіть не дивився. Ціанове око було розфокусоване. Може він споглядав за іншим світом? – Інк, по суті, таке ж саме ім'я, як і будь-яке інше.”
Інк було ім'ям? Його ім'ям? Він ніколи не мав свого власного імені. Вони дали йому ім'я – люб'язність, про яку не потурбувався навіть його творець. Це мало бути найдобрішою річчю для нього коли-небудь зробленою. Щойно названий Інк з усіх сил намагався не бути від того щасливим. Холодний блиск в очах Кілера полегшував це завдання.
Даст штовхнув Кілера достатньо сильно, щоб той похитнувся, посміхаючись їх новому члену Банди: „Приємно познайомитися, Інк”.
Воно зовсім не відчувалося приємним. Інк все одно кивнув, незважаючи на те як його душа здавалася тяжкою в грудях. Він вибрався із свого порожнього білого світу. Так сильно намагався зробити його неживе, пусте місце краще, поки був там, що не хотів навіть думати про те, щоб шкодити іншим, тим самим роблячи свій світ гірше. Він просто не міг. Але монстр буде служити Найтмеру та його Банді по-іншому. Він готовий витримати все, що має, щоб бути кимось і залишитися вільним.