Work Text:
- а хочеш, - віллоу нахиляється так близько, що волосся, ще по-дитячому золотисте, приємно лоскоче мішель щоку, і каже, пошепки, наче боїться, що трояндові кущі мають вуха, і їх раптом, та почують: - а хочеш персик? дворецький не дозволяє мені лазити по деревах, він каже, що це не заняття для юної леді, - вона закочує очі, - але ти ж нікому не розкажеш? вони такі солодкі і соковиті...
проміні сонця ласкаво заливають її обличчя, і мішель думає, що, мабуть, саме так виглядають он ті скульптури поруч із брамою, тільки віллоу красивіша. тільки віллоу дзвінко сміється, наповнюючи собою всю залу, і мішель упевнена, що крупні бутони білих і рожевих троянд розпускаються, тому що вона сміється. "юна леді баєрс" (мішель колись краєм вуха почула, як її кликав так хтось із придворних) точно краща за будь-які скульптури, думає вона.
- але що, як ти поранишся? - в голосі мішель тонкою струйкою стікає занепокоєння.
- ти кажеш, прямо як моя мама, - вона не слухає - фиркає і вдається до не надто вдалої спроби підібрати пальчиками поділ сукні, - і нічого я не поранюсь. персик хочеш?
- так.
мішель пʼять, і вона тільки-но навчилася рахувати, аби сказати, що їй пʼять. мішель може сказати, що віллоу лише нещодавно виповнилося шість, а в королевському саді квітне дванадцять пишних трояндових кущів. мішель не впевнена, яким чином влаштований цей світ, вона лише закидає догори кудряву голову і спостерігає за тим, як вілоу скидає на траву туфельки і, тримаючись за тонкий стовбур дерева, знаходить руками опору у вигляді першої надійної гілки і підтягується вище. від зусилля вона висовує кінчик язику, і бант у її волоссі сповзає набікрень з кожним боязким рухом, і тоді, поки мішель рахує завʼязки на її сукні, сонце світить трохи яскравіше. віллоу точно красивіша за будь-яку з королівських скульптур.
перша гілка. друга. третя. мішель не говорить, бо боїться, що лише один звук - і долоня юної леді баєрс зіскочить з гілки, втрачаючи опору. і ось, один необачний рух - і віллоу впаде на вологу траву. на долю секунди мішель боїться навіть дихати - лише дивиться, спостерігає - поки з крони дерева не доноситься тріумфальне:
- дістала! мішель, я дістала!
і гілка під хваткою віллоу тріскається, ламається, зраджуючи її.
усе трапляється надто швидко - настільки швидко, що мішель, якій пʼять, і яка тільки-но навчилася рахувати, не може сказати, скільки секунд чи митей мине до того, як вона схиляється над віллоу. сукня віллоу перепачкана у траві, а її колінка кровить. віллоу схлипує і стискає в руці персик - той самий, великий, солодкий і соковитий.
- принцеса поранилася? сильно болить? - і мішель, яку тато, мабуть, з народження вчив не плакати, якій пʼять і яка думає, що плакати - для слабаків, відчуває, як мокнуть її очі, - я покличу когось....треба...хочеш, я віднесу тебе до лазарету? давай.
віллоу шість, і для неї сльози ніколи не були забороною. віллоу - принцеса, і вона тягне до обличчя вимазану землею долоню, просто аби змахнути їх зі своїх щік.
- будь ласка, не плач, - віллоу дивиться на неї своїми великими, здивованими-переляканими очима, коли на поділ її суконьки опадають кілька червоних крапель.
вона шмигає носом, простягає вперед руку і гладить мішель по обличчю, і в руках її ніжності і занепокоєння стільки, що мішель зовсім байдуже, коли і на її вилиці теж лишається брудний відбиток. віллоу шість, і вона сміється крізь залишки сліз.
- я тебе замизгала.
- це нічого. я замизгалася б сама потім.
- обіцяєш більше не плакати?
в кутиках губ віллоу, рожевих і по-дитячому повних, як той персик, розквітає тінь усмішки, такої щирої і зовсім на краплю соромʼязливої, такої її, і мішель готова пообіцяти - просто аби бачити її усмішку частіше. бажано, щодня.
вона запускає пальці в копну кудрявого волосся і куйовдить його ще сильніше. мішель пʼять, і вона памʼятає, як мама цілувала їй розбиті колінки і лікті.
мішель пʼять, і вона з обережністю, яка зовсім не властива для цього віку, піднімає догори поділ сукні й робить те ж саме.
шкіра віллоу пахне травою, сонцем і зовсім трошки - сирою землею, вона солона під губами, і мішель, здається, відчуває на язику смак крові - якщо це саме те, як смакує кров.
підіймає погляд.
- а так не болить?
- не болить, ти тільки не плач, - і знову ця усмішка, бачачи яку мішель думає, що дістане для неї зірку з неба і еклер з королевського буфету, - ти тільки більше ніколи не плач. це просто подряпинка.
мішель добре знайомий запах крові, її вигляд і її смак. її багато - більше, ніж вона побачила за все своє свідоме життя - або, можливо, їй так здається. здається, що кров заливає собою кожен незайнятий квадратний міліметр під нею - і з кожним вдихом вона відчуває, як її стає більше в легенях. особливо в легенях.
камʼяна підлога холодом врізається в спину, пропалюючи собою лопатки - мішель може промацати її крізь численні шари одягу і сумнівну саморобну кольгучу, побачити, як холод пробирає її з голови до кінчиків пальців ніг. холод повсюди, холод скрізь - він високо над головою, в огрубілій шкірі її долоней, в спині - він повсюди, крім правого боку....так, здається, це правий бік. в правому боці дуже, дуже гаряче - і мішель памʼятає, що кров гаряча на дотик.
її багато, вона скрізь, заповнює собою кожну вільну одиницю простору і прагне заповнити й тіло мішель також - надто швидко й надто незворотньо, думає вона, і мішель хочеться засміятися, та клятий бік, зараза, ниє нестерпно, заважає. хочеться заплакати, але мішель обцяла собі не плакати.
контурний вітраж на стелі з кожним вдихом розпливається. з кожним видихом мішель розуміє, що крові в ній лишається все менше, і, боже правий, вона ніколи навіть уявити не могла, що в дорослої та здорової людини її так багато. вона ніколи не думала, що правий бік може так боліти. мішель девʼятнадцять, і вона з болем на "ти" - рівно до тієї пори, поки він не стане намагатися залізти їй у саме горло.
її смак і запах повсюди - вона сочиться з рани, не крапає, не ллється - сочиться, повільно і рівномірно, наче мучить, наче тупе тіло навідріз відмовляється помирати. наче щось тримає його тут, десь посеред порожнечі, посеред мерзлоти непривітної камʼяної зали. холодно.
мішель холодно - відповідно, вона досі жива, значить, вона досі здатна відчувати щось окрім пульсації запаленого мозку.
вона вдихає, кашляє - біль під ребрами розходиться стрімко, подібно лісовій пожежі. вмить стає гаряче - вона помирає.
і кров заливає картину світу перед нею, перетворюючи її з чіткого зображення на мазню сірого, чорного, червоного поруч із плямою пильно-блакитного.
від віллоу пахне сирістю - мішель ніколи дотепер не відчувала цей запах на ній. це завжди була пудра, або її улюблене мило з фіалками, або парфуми, або стиглі ягоди, вкрадені з кущів на задньому дворику, куди виходили двері з її спальні, але ніколи - сирість, і ніколи - пил, страх і відчай, які б зливались і мішалися на тканині її одягу в одне цілісне і субʼєктивне "щось".
але вона впізнає запах віллоу так само, як впізнає її волосся, як впізнає те саме пасмо, яке лоскоче їй під підборіддям, зверху шиї. вона підсвідомо зчитує це як факт, як догму, і знає, що віллоу тут, поруч. і що віллоу до біса страшно.
- мішель, - їй страшно, бо її голос зривається. бо мішель може відчути шлейф зі страху на її шкірі, на її губах, в переливчастому звучанні власного імені з її губ. віллоу страшно, і вона шмигає носом, так, як завжди це робила. - мішель, благаю, покличте когось, мішель, ще трохи, будь ласка. протримайся ще трохи.
ще трохи.
крап. крап.
сіль обпікає мішель обличчя замість крові, яка встигла від нього відхлинути.
протриматися ще трохи - мішель кортить розсміятися цим словам прямісінько в обличчя.
- будь ласка, мішель, - віллоу цілком і повністю створена з гіркоти. вона у тремтінні її голосу, в теплих, таких людяних, руках, які відривають широкий шмат тканини від подолу плаття, які воюють з кольчугою й обладунками, продираючись крізь, мабуть, нескінченну множину шарів. віллоу плаче, - будь ласка, будь тут. я тут. тільки прошу....
просить не помирати, і тупе тіло мішель слухається.
гіркота в ній - у мʼякому дотику її губ до місця на лівій повіці, де, на її памʼяті, має бути розташований давній шрам, і сльози солять шкіру, пропалюють її, наче кислота.
- мішель...
колись мама цілувала мішель у розбиту колінку. колись мішель було пʼять, колись віллоу тільки-но виповнилося шість, і все навколо здавалося простішим - садни на колінках і ліктях загоювалися за два тижні, ліжко було теплішим, а дні - довшими, і мішель, яка тільки-но навчилася рахувати, не знала, яка на смак кров.
- тшш, - слова даються важко, рухатися - ще важче, і з кожним видихом біль в боці посилюється, наче намагається обігнати закони фізики й уперту жагу до життя. вона заходиться кашлем, і тіло здається крижаним і нестерпно-гарячим водночас, і дихати важко, але... - усе буде добре.
шмат тканини, який колись був законною власністю блакитного плаття, розквітає багряним на ії шкірі, коли стягує оголений живіт - від моменту, коли віллоу починає війну з перешкодою у вигляді обладунків, до моменту, коли турботливі тонкі руки невмілими рухами перевʼязують рану, проходить, здається, вічність. але віллоу встигає, вона відбирає у смерті відведений нею час і переводить стрілки годинника, принаймні - виграє собі зайві десять-пʼятнадцять хвилин.
кров солона на смак.
мішель девʼятнадцять, і вона не має з цього приводу жодних сумнівів.
а ще не має сумнівів, що ось так, з кудрями, які розсипаються по колінах віллоу, холод трохи відступає.
- будь ласка, пообіцяй мені.... - вона чує голос віллоу десь віддалік, наче крізь плівку або під поверхнею води, але він ніжний, він рідний, він її, - потерпи ще трошки, я віднесу тебе до ближнього табору, там повинен бути лікар, тільки не...
мішель усміхається. підняти руку, доторкнутися довгого волосся, зібрати пальцем сльозинку з її щоки - вартує їй решти зусиль, які берегло в собі до цього її тіло. мішель девʼятнадцять, і вона на кінчиках пальців може відчути, як стрімко мутнішає її свідомість.
мішель завжди була впертою - принаймні, усі при палаці дотримувались такої думки.
а вперті не помирають.
- ваше високосте, не плачте, - стеля над нею пливе, - це всього лише звичайна подряпина.