Chapter Text
Ріхтер не був провідником, точніше був .
Після того провального замовлення, про яке він радий не згадувати, сталкер не займався цим, боявся повторити помилки минулого.
Те саме він відчував, коли погодився зробити це для Скіфа. Страх схибити, внаслідок чого втратити і те єдине, окрім музики, що у нього було посеред похмурості Зони – цього дуже живучого вільного.
За ті останні місяці він став для нього чимось по правді близьким. Так, другом його можна назвати з легкістю, хоча Ріхтер напевне ще давно вважає це більше ніж дружбою.
Довіряти комусь в Зоні важко, а хіба він вміє? Притулок явно не був місцем для цього, а тут через будь-яке криве слово можна отримати кулю в лоб.
Але спокійно обмінюватись власними сховками, не боятися відкрити спину, завжди підставляти плече допомоги одне одному – він дозволяв лише Скіфу.
Кожну мить, поки він його вів до Кайманова, кроки здавалися важкими, відчувалось, наче кожен наступний приведе в аномалію. Попри те вільний називав його своїм “янголом”, який спасає його дупу від чергових пригод, через що Ріхтер старався не червоніти. Він не вважав себе таким, просто сталкеру треба не розкидатися своєю вдачею.
Раз у раз він оглядався назад чи зі Скіфом все гаразд. Провідник сподівався що не веде їх у могилу, яких у Зоні й не робили: забагато території би зайняло. Вільний як завжди зосереджено мовчав, думаючи про щось своє.
Оговтавшись від викиду, Скіф обчистив підвал Доктора, а нагорі одразу натрапив на Ріхтера.
- Ти впорядку? Викид не зачепив? А то я вже розхвилювався, пішов тебе шукати.
Руки сталкера на мить сіпнулись.
- Живий.
Град слів посипався на нього, він навіть не вникав у значення кожного, ітак знаючи, про що кожне буде.
- А де Доктор?
- Не бачив тіла? Його накрив викид.
Скіф потроху перестає дивуватися будь-чому в Зоні. Занадто багато загадок, на які немає відповіді, незважаючи на те, що це і є причина, чому він тут та чому продовжує копати глибше.
-Ти не вбив його? Я радий, значить Зона вирішила сама забрати його.
- Безслідно? Це вже щось нове.
Йому важко видавати хоть якісь емоції.
- Вона змінюється, Скіфе. Я це відчуваю.
Я теж змінився.
Прийшов у Зону, щоб дізнатися хто, чи що зруйнувало мій дім, залатати рани, а в результаті отримав їх у ще більшій кількості. Тепер будні складались із шукання артефактів, щоб купити патрони на подальші завдання та, коли знайдеться бажання відволіктися від усього, пляшку горілки; Залишки раціональності підказували йти власним шляхом. Тут нікому не можна довіряти. Щось глибоко в середині підсвітило в свідомості образ його друга. Він наче прокинувся від роздумів та глянув на спину сталкера попереду. Ріхтер. Друг?
Дорогою назад Ріхтер вже почувався спокійніше. Він справді поважав сталкера за його вибір. Але треба поспішати, щоб Стрілець не дізнався, що Скіф рився у сигнатурі професора. Дорогою назад вільний був у такій же мовчанці. Хоча Ріхтер міг бачити лише його очі, у них чітко виднілися шок та нерозуміння. Що такого він побачив у спогадах Кайманова?
Скіфа хотілося обійняти: сховати від усіх бід, було боляче спостерігати як він повільно божеволіє після кожної отриманої правди про більшість людей та явищ у Зоні. Лиш би дожити до того “кінця”, про який він чув від нього тих рідкісних спокійних ночей, коли вони просто курили, сидячи в одному зі сховків, говорячи про наболіле, тоді він точно зізнається.