Chapter Text
— Я — доросла розважна людина, — запевнив себе Річард і напружено подивився униз.
Вулиця в п’яти метрах під ним була посутеніла та безлюдна. Кросівка, що щойно впала, тепер лежала на асфальті наче яскрава біла пляма. Зверху на неї, повільно та урочисто опускалася його улюблена бордова шкарпетка.
— Тоді хто мені розповість якого дідька я це роблю!?
Він обережно перехопився руками за сталеву конструкцію на якій мерехтіла неонова реклама і, трохи розгойдавшись, закинув тепер вже босу ногу на підвіконня. Справа залишалася за малим — відкрити це кляте вікно і потрапити всередину. Бажано не повторивши долі шкарпетки.
Річард підтягнувся, витягнув вільну ногу якнайдалі, і спробував запхати стопу у щілину між рамою та відкритою стулкою вікна. Головне при цьому було не тримати баланс, а не дивитися униз. Ні, висота Річарда не лякала (колись він був найкращим в усіх випробуваннях в DFD*), а от маленький замкнений простір, розміром десь з домовину — дуже. Він на сьогодні вже закінчив роботу і повертатися туди не хотів в будь-якому вигляді.
Нарешті вікно піддалося і повільно почало опускатися униз. Річард слухняно дочекався поки стареньких механізм затягне віконну стулку під підвіконня і, подумки проклинаючи свого старшого брата усіма відомими йому прокльонами, застрибнув у середину. Ніс та другу кросівку на диво вдалося зберегти цілими, хоча коліно, якими він все ж перечепився за підвіконня, обурливо занило.
— Дім, милий дім, — зауважив Річард, перевертаючись на спину, і задумливо подивився на неохайну дірку на своєму коліні. Тканина лопнула у двох місцях і пустила криву стрілку у напрямку литки. Нове дизайнерське рішення виправленню не підлягало, тож на штани чекала пряма дорога на смітник. Але пізніше, адже зараз було не час зволікати.
Електронний браслет на зап'ясті замерехтів блакиттю і проєкція послужливо підказала час — рівно опівночі. Він все ж таки встиг вчасно.
Річард підвівся на ноги й, дійшовши до протилежної стіні, звичним рухом ввімкнув радіоприймач. Старий аналоговий пристрій тихо затріщав, заскреботів, але динамік майже одразу відізвався знайомою мелодією, і як тільки та змовкла, вельми приємний чоловічий голос промовив: “Доброї ночі, любчики”.
— О, вітаю, містере Камскі, — замріяно проворкував Річард, незряче дивлячись на приймач, і повільно розстібнув блискавку на штанах.
Так, ця подорож була того варта.
***
Все це божевілля почалося декілька місяців тому, щойно Річард повернувся після стажування до Детройту, і Конор був змушений шукати їм квартиру. Річард одразу присвоїв його кімнаті в дванадцять квадратів ярлик “капсулка” і, поклавши кредитку на табурет, що слугував Конору одразу й столом, запропонував покинули її прямо зараз. Чи хоча б вранці.
Нове житло вони знайшли за декілька днів. Детройт починав оговтуватися після занепаду, але дуже повільно, тож це не було не складно. Але якби тільки Річард знав до чого це призведе, він би залюбки погодився на двоярусне ліжко у склепі Конора, замість цих двоповерхових апартаментів недалеко від центру.
І він би точно ніколи не став користуватися своєю щасливою монеткою, аби вибороти у Конора кімнату в мансарді, де загорнутий у плед, в кутку стояв старий антикварний програвач, якого чекало місце в музеї (чи на смітнику).
І він би ніколи, ніколи б не вмикав його після опівночі.
В епоху цифрових технологій, стримінгових сервісів та бездротового інтернету, саме це кляте відро з болтами та мікросхемами, перетворювало його — дипломованого судмедексперта чия кар’єра стрімко йшла вгору, — на гормонально незбалансованого підлітка, яким Річард не був навіть у свої щасливі п'ятнадцять.
Тож тепер кожної середи, десь об одинадцятій п’ятдесят він згадував про свої життєві пріоритети, досягнення, статус і вік, і думав про те, що із цією залежністю треба щось робити. Але рівно за десять хвилин, варто йому було почути привітання ведучого, подумки погоджувався, що детоксикація процес довгий і сьогодні вже запізно щось починати, тож він просто розбереться з усім цим завтра. І відкладав питання до наступного тижня.
Сьогодні, через форс-мажор, у якому був винен любий брат Конор, він навіть не мав часу на сперечання з собою. Важко вести повчальні бесіди коли ти гойдаєшся як флюгер на вуличній вивісці понад дорогою, і висоти вистачить аби зламати собі шию. Це він як спеціаліст готовий був засвідчити.
Намагаючь більше не відволікатись від голосу радіоведучого, Річард по черзі стягнув пошкоджені штани, жилет, підтяжки і методично взявся за ґудзики на сорочці. Поспішати було нікуди.
Звільнившись від сорочки й поклавши запонки у шухляду поряд із ременем, не вмикаючи світла, він влігся на підлогу, поряд із радіоприймачем, і заплющив очі. Весняний вітерець ледащо гойдав фіранки та доткливо осідав прохолодою на голій шкірі Річарда. Це трохи знижувало градус збудження.
Він щоразу розпалювався миттєво, спалахував наче бензинова пара, від цього голосу: хрипкого, глузливого, який немов дражнив його, непомітно огортав, щоб потім навалитися зверху важкою бавовняною ковдрою. Було не так важливо що він говорив, але як.
—... і вони укладають парі на довбаний скрабл.., — засміявся ведучій, трохи затягуючи закінчення, і від його низького грудного сміху Річард був готовий застогнати. Ці вібрації наче проходили крізь нього, чіпляючись глухими приголосними за ребра та видрібцем досягаючи низу живота.
—... звісно він не витягнув, ще той дебіл був, але парі вже в дії, тож.., — Річард ковзнув рукою по своїх грудях і стиснувши між пальцями сосок: напружений і надчуттєвий. Дихання збилося і він видихнув, ледь чутно. Розпалена шкіра побожно приймала весняну прохолоду, але цього вже було замало — Річард відкинув з лоба вологі пасма волосся, що скрутилися кучерями, і повільно облизав свою долоню.
Він хотів більше.
—... йому підказують, але важко таким скористатися, коли ти й слова не знаєш ...
Диявольський жаданий звук голосу затягував його все глибше, на самісіньке дно: де не було жалю, сорому, обов’язків та умов, лише чисте бажання.
Він приспустив хіпси, ковзнув рукою по збудженому члену, стиснув його у долоні, і почав повільно рухатися.
—... тож він викладає мінет, з помилкою, бо літер вже не вистачило, — знову сміється ведучий і це боляче. Трохи, від сухої долоні, якою він торкається до себе, трохи від того, як вирване з контексту слово стрімку скручується тугим вузлом у животі, наче проговорене саме до нього. Ричард зітхає, стискає зуби і його рух прискорюється.
Ще більше. Будь ласка.
— ... мінет...- як контрольний в голову повторює голос із приймача: — Тут талант потрібен, але в таких як ми язик працює відмінно...
Ричард стогне, смикається, вигинається на підлозі, а потім повільно завалюється на бік. Він щосили намагається утримати це відчуття легкості та пустоти, яке стрімко зникає, залишаючи по собі лише втому та безліч недоречних ще хвилину тому думок.
Він розплющує очі та дивиться на приймач, який мерехтить теплим жовтим світлом. Годинник на табло показує початок другої ночі — майже кінець етеру.
— ... слово “міньйон”, ясна хрінь, ніхто так і не вгадав. Тож оголосили нічию. Хоча я особисто більше полюбляю “фаворит”, воно якось більш французьке. Але мене тоді не питали. Взагалі всі залишилися при своїх, а ми — як так звані друзі — в прольоті по всіх пунктах, — підсумував ведучий з легким наріканням. — Про те як ми помстилися, я вам розповім певне в наступний раз, якщо не згадаю щось більш цікаве. А на сьогодні кінчаємо. Я був радий з вами поговорити, ви мене — послухати, хіба що ви вже змінили хвилю, тоді все одно цього не почуєте, йолопи! - до наступної середи, любчики. Не здохніть за тиждень!
— Кінчаємо, авжеж, — з сумом повторив Річард.
І це було по-дурному. Все це.
Він подумки обвів кімнату, радіоприймач і себе, лежачого на підлозі, з брудною рукою, розпатланого і в одній шкарпетці. Може дійсно треба винести цей аналоговий антикваріат на смітник і забути?
З іншої сторони, сьогодні за сніданком у Конора знову включився режим “курки квочки” і він вирішив що Ричарду сумно та поодиноко, і потрібно якось налагодити його життя — виключно особисте. Навіть всупереч бажанням самого Річарда.
Він же його старший (рівно на хвилину! - ну може сто секунд) брат і це його обов’язок — піклуватися.
Але Ричарду, по правді кажучи, подобається все як є: його усамітненість (якщо не брати до уваги Коннора, що живе на поверх нижче), його рутина, робота та куце особисте життя, що складається виключно з отаких от вечорів біля радіоприймача.
Він звик.
Тож коли все змінюється…
***
Річард помічає на кухні розкішний сніданок з трьох блюд: кави, джему та булочки бріош — все із кав’ярні за рогом. Але варто відзначити Конора, він поклав булочку на тарілку і залишив усе на таці із підігрівом.
Поряд лежать ключі від автівки Річарда та згорнутий за всіма правилами лист у конверті, із лаконічним «Вибач» всередені. Інколи Конор феєрично лажає (як, наприклад, учора), але перепрошувати навчився непогано.
Річард наспіх розмазує джем по булочці та з'їдає її рівно за два укуси. В нього сьогодні обмаль часу — він взявся замінити Аманду, поки її не буде декілька днів, тож краще прийти трохи раніше, аби прийняти чергування в “нічників” без поспіху.
Звичні черевики трохи поскрипують при ходьбі, а підбори відлунюються у пустинному холі першого поверху, коли Річард спускається до автівки. Та акуратно запаркована між сусідським седаном і баками для сміття — ідеально рівно до кожної зі сторін розмітки — за правилами — тобто як любить Конор.
Річард обходить її з усіх сторін — скоріше в якості ранкової рутини, аніж із недовіри. І йде на сусідню вуличку — шукати кросівку, яку загубив учора.
Що дивно, але її ніде немає. Вуличка глуха, тому він не сумнівався що вона без проблем дочекається його зранку. Ані. Тож залишається сподіватися що якийсь одноокий безхатько тепер відчуває себе по-справжньому щасливим у фірмовому джордані. А от Річард винен брату нову пару.
Ці форс-мажори Конора чомусь кожного разу коштують йому все дорожче і дорожче.
Робота починається на диво безтурботно. Наскільки це поняття можна застосовувати для центрального танатологічного відділення, що поєднує міський морг та головне місце роботи судмедекспертів Детройту.
Річард любить свою роботу: тиша, прохолода і здебільшого робота з лабораторними зразками.
Десь до обіду.
А потім хтось краде труп.